Про рідну нашу мову і тяжку її доленьку говорено-переговорено, писано-переписано. Вже усі все знають, усі все розуміють. А мовна ситуація в країні то поліпшується, то знов погіршується. І це погіршення відбувається та тлі самоочевидних речей – що мова для нації є важливішою, ніж навіть територія, що загибель національної мови веде просто до загибелі національної держави, що скрізь у світі назва країни і назва її мови збігається, бо йдеться про нерозривну єдність, чільну запоруку стабільности і розвитку.
Також добре відомо, що проблеми української мови постають не з неї самої, а з ворожого, нетерпимого ставлення до неї з боку московських імперій – царської, совєтської, а тепер путінської. І коли ми чуємо голоси на захист російської мови в Україні, то знаймо, що це підла брехня, бо російськомовним людям в Україні ніхто ніяких перешкод ніколи не чинив і не чинитиме, а правда цього „захисту“ – ненависть до української мови та до України як незалежного суб’єкта міжнародної політики.