Browsing: Історія

ЧЕРНІГІВ. – 16 жовтня „Свобода” помістила мого листа про те, що завдя­ки публікаціям тижневика я знайшов, де поховано мого діда сотника армії УНР Семена Іващенка. Його поховано на цвинтарі св. Андрія Перво­званого в Савт Бавнд-Бруку, Ню-Джерзі. В нашій сім’ї вважали, що він загинув у 1918 році. У довіднику „Цвинтар Церк­ви-пам’ятника св. Андрія Первозваного” (Львів, 2019) вміщено світлину поховання Семена та Марії Іващенків, але немає розповіді про них, то я хочу доповнити цю прогалину.

Архіви – не просто частина нашої культури, дехто навіть називає їх серцем суспільства. Адже вони допомагають встановити Істину, берегти пам’ять, формувати національну самосвідомість, науково осмислювати історію розвитку суспільства. Зрештою, просто навіть знати про історію свого роду.

За 100-річну діяльність в державному архіві Черкаської области зібрано майже 1.2 млн. справ, які відтворюють події суспільно-політичного, соціяльно-економічного й культурного життя реґіону від XVII ст. дотепер.

19 вересня 1953 року день упокоєння видатного мого односельця Климента Квітки, уславленого світового етнографа і фолкльориста, професора, збирача пісень (6,000 творів), одного з фундаторів музичної етнографії, чоловіка Лесі Українки.

К. Квітка народився 23 січня (4 люто­го) 1880 у селі Хмелів на Сум­щині (за іншими даними у Києві). Нащадок старовинної козацької роди­ни рано лишився сиротою (батько помер від туберкульози). Мати не могла утримуватиm сина, тому віддала п’ятирічного хлопця на виховання в сім’ю київських міщан Карпових. Музиці навчався у приватних вчителів, згодом – в училищі Київського відділення Російського музичного товариства; закінчив Київську гімназію із золотою медалею, в університеті Св. Володимира отримав освіту юриста.

Хто є найпліднішим українським словникарем? Ні, це не Борис Грін­ченко, укладач чи не найславнішого „Словаря української мови“ у чотирьох томах. До речі, над згаданим словником трудилися десятки членів „Київської громади“ протягом кількох десятиліть, а Б. Грінченко впорядкував і надав йому завершеного вигляду.

Проте‚ була в Україні людина, що здійснила справжній філологічний подвиг, який ніхто не те що в слов’ян­ському світі, але й, можливо, у світовій лінґвістиці досі не повторив. Йдеться про Миколу Грицака (1908-1979), закарпатського самородка – він зібрав близько 250 тис. діялектних слів‚ з численним ілюстраційним матеріялом – коломийками, загад­ками, піснями, приказками тощо.

12 вересня в селі Тарасівка, Чер­кась­кої области, вшанували корифея української хорової культури, етнографа, педагога, засновника і керівника Української республіканської капелі Олександра Кошиця.

Народився він 12 вересня 1875 року в селі Ромашки, де його батько був священиком церкви Покрови Пресвятої Богородиці. Тоді це була Трахтемирівська волость Канівсь­кого повіту Київської губернії. У 1877 році батька перевели на нову парафію поруч із Шевченковою Керелів­кою – в село Тарасівка Звенигород­ського повіту, де пройшли дитинство і юність майбутнього відомого дириґента.

20 серпня 1938 року народився Тарас Мельничук, лавреат Державної премії України ім. Тараса Шевченка та премії ім. Володимира Сосюри, талановитий поет, який вписав свою творчість на найвищих орбітах світового мистецтва художнього слова. 29 березня минуло 25 років з того часу, як завершилося його земне життя, коротке і трагічне, що тривало всього 58 років, а зрілий період його, коли талановитий мистець міг би написати твори, гідні світового пошанування, це два ув’язнення і примусове лікування в психіятричних лікарнях і спецдиспансерах та постійна увага органів КГБ.

Так судилося, що за життя він видав всього три поетичні книжки „Несімо любов планеті”, „Князь Роси”, „Чага” та ще дві за кордоном – „Із-за грат” та „Строфи із Голгофи”.

Минулого року в міському Будинку культури у Смілі‚ Черкаської области, у зв’язку з 125-ою річницею з дня народження 10 вересня 1894 року українського письменника, кінорежисера та клясика світового кінематографу Олександра Довженка відбувся культурно-просвітницький вечір „Довженковий вересень”. Завдяки українським речам з колекції журналістки Юлії Харченко організаторам події 20 вересня 2019 року вдалося створити затишну домашню атмосферу.

Програму становила розповідь про любов мистця до смілянки Варвари Крилової. Рядки з листів читали актори місцевого театру „Перевесло”. Звучали й українські народні пісні. Їх любили О. Довженко і В. Крилова‚ яка була його першою дружиною.

Ми завжди підозрівали це. Ми старалися розказати репортерам, політикам, слідчим Королівської Канад­ської Кінної Поліції („RCMP” або „Royal Canadian Mounted Police” – це національна поліція Канади), навіть кільком з тих наставлених проти нас на публічній арені, про те, що ми були впевнені було правдою – але вони не хотіли повірити нам. Я не виную їх. Не було твердих доказів, не в 1980-их роках, щоб підтвердити що совєтські впливові аґенти заініціювали „активні заходи” для підточування антикомуністичної української громади на Заході.

Тепер докази є. Під кодовою наз­вою „Операція Відплата” („Operation Payback”), цей плян був цинічно розроблений, щоб використати зрозуміле бажання єврейської діяспори притягнути до відповідальности винних нацистів за деякі з найстрашніших жахіть ХХ ст. При кінці 1960-их років – досить тривожно з совєтської точки зору – єврейські та українські еміґранти почали гуртуватися разом в обороні активістів за людські права й дисидентів у СРСР.

Минулої осені минуло 70 років з часу одного з найрезонансніших політичних убивств в підсовєтській Україні – відомого публіциста та пись­менника Ярослава Галана. 24 жовтня 1949 року його знайшли зарубаним у власній квартирі у Льво­ві. За кілька днів енкаведисти затримали одного зі співучасників – 18-річного студента Іларія Лукаше­вича, колишнього семінариста, і лише через два роки – другого‚ Михай­ла Стахура з баптистської родини, саме йому власне і приписують убивство сокиркою, якою було нанесено десяток ударів, кожен з них був смертельним. (На момент убивства йому не виповнилося навіть 17 років, себто був неповнолітнім).

Але й через 70 років цей атентат, який радянська влада повною мірою використала у пропаґандистській війні проти українського руху опору, викликає більше запитань, ніж відповідей.

У ніч з 3-4 вересня цього року мина­тиме 35 років від трагічної смерти особливої людини нашої новітньої історії. Його здоров’я було настільки підірване, що важко встановити остаточно причину смерти. Він у той час навіть голодував на знак протесту. Василь Стус у збірці своєї поезії „Зимові дерева” подав „Двоє слів читачеві”, де з’ясував зміст свого буття на землі: „...поет повинен бути людиною. Такою, що повна любові, долає природне почуття зненависті, звільнюється од неї, як од скверни. Поет – це людина. Насампе­ред. А людина – це, насамперед, добродій. Якби було краще жити, я б віршів не писав, а робив би коло землі”.

10 років тому відкрито в Берліні меморіяльну дошку Лесі Українці. Впроваджуючи міжнародний проєкт „Лесині огні”, полтавські доброчинці створили на камені ґалерію портретів мисткині, один із яких прикрашає середмістя німецької столиці.

Благородній справі увічнення пам’яті знаменитої поетки прислужилися лавреати премії ім. Панаса Мирного Полтавської обласної ради, голова обласного відділення Міжна­родної організації „Жіноча громада” Валентина Шемчук і художник-ґравер кавалер ордена „За заслуги” Вадим Голобородов, які виготовили меморіяльну дошку видатній землячці й подарували Центральній спілці українців у Німеччині (ЦСУН) та Посольству України у Федера­тивній Республіці Німеччина.

Михайло Забродський у 2014 році командував 95-ою бриґадою, пізніше був командувачем Антитерорис­тич­ної операції (АТО), а також переформатованих Десантно-штурмових військ. Зараз М. Забродський – депутат і перший заступник голови Комі­те­ту з національної безпеки і оборони.

Рейд десантників 95-ої бриґади тилами проросійських сил на Донбасі влітку 2014 року називають найдовшим рейдом бронетехніки у новітній воєнній історії. Він тривав з другої половини липня до 10 серпня. За цей час рейдові загони пройшли понад 400 кілометрів, 170 з яких – з боями на території супротивника. Вони змогли під обстрілами організувати переправу через річку Міус для виходу з оточення інших підрозділів та відтягнули на себе значні сили бойовиків.