Browsing: Редакційна

Людство вступило у 2021 рік‚ в третє десятиріччя ХХІ сторіччя. Межа нібито цілком умовна‚ бо ж час‚ як ріка‚ пливе без жодних порогів‚ ні день‚ ні ніч не запізнюється‚ і сонечко сходить‚ як звичайно‚ а ми от знов і знов хвилюємося‚ прощаючись з усім пережитим в минулому році і вдивляючись в рік новий: що він принесе світові‚ що принесе Україні?

2020-ий не належав до легких‚ безхмарних років. Пандемія коронавірусу унеможливила здійснення багатьох цінних плянів і проєктів‚ внесла в життя спільнот багато тривоги і жалю‚ якоюсь мірою‚ ймовірно‚ захитала нашою впевненістю‚ що сучасна людина‚ спираючись на науку і новітні технології‚ спроможна успішно розв’язати будь-яку проблему. Ні‚ на жаль‚ це ще покищо не так.

Щиро дякуємо всім жертводавцям за підтримку пресфонду „Свободи“!

Пандемія коронавірусу висунула на перший плян проблеми сімейних взаємин, які й раніше були важливими для суспільства, але й у нових умовах зазнали відчутних змін. Опитування, проведені в Канаді, підтвердили, що найбільшою мірою батьків хвилюють проблеми узгодження і збереження рівноваги у догляді за дітьми, навчанні і допомозі дітям у виконанні їхніх навчальних завдань та виконанні власних професійних обов’язків, соціялізації дітей в умовах пандемії, самотности дітей та їхній соціяльній ізоляції, кількости дитячого „екранного часу“. І це зрозуміло: можна повторити відому аксіому про те, що діти – наше майбутнє.

Психологи та соціологи вже розробили чимало програм правильної поведінки під час пандемії.

Український Крим‚ загарбаний путінською Росією… Вже сьомий рік не стихає цей біль у кримсько-татарських і українських серцях. І не стихне‚ поки не відбудеться деокупація півострова. Щоб це здійснилося‚ слід дуже багато докласти цілеспрямованих‚ вольових державно-політичних‚ дипломатичних і міжнародних зусиль‚ й то не гаятись з цим‚ бо Крим під чоботом окупанта з кожним роком все більше перетворюється ще на одну військову базу Москви‚ що може надовго‚ як не назавжди‚ унеможливити там нормальне цивільне життя.

Тож яке місце займає нині кримське питання в політичному порядку денному України?

Новообраний президент Молдови Майя Санду заявила, що її країна має двох олігархів. Це її попередник на посаді Ігор Додон та втікач Володимир Плахотнюк, якого звинувачують у створенні організованої злочинної групи, відмиванні грошей та шахрайстві в особливо великих розмірах. Тікаючи, він вкрав 1 млрд. дол. із банків країни. Щодо числа олігархів Україні не пощастило – їх значно більше. Причому В. Плахотнюк, свідчить М. Санду, займався оборудками з українським олігархом Петром Порошенком, коли вони удвох рятували від санкцій металюрґійний завод у проросійському Придністров’ї. Не випадково В. Плахотнюк втік до Лондона через Україну.

Дорогі Читачі!

Ще 31 липня я формально повідомила, що з днем 1 грудня відійду на пенсію з посади головного редактора обидвох офіційних видань Українського Народного Союзу – „Україн­ського Тижневика” і „Свободи”. Тепер той час настав. Мину­лотижневі числа були моїми останніми. Пишучи ці слова прощання, я сповнена смутком, але також вдячністю й гордістю за безперервну і‚ можна сміло сказати‚ історичну діяльність газет УНСоюзу. В мене нема сумніву, що така ж сумлінна творча та інформаційна їхня праця триватиме й надалі.

Про рідну нашу мову і тяжку її доленьку говорено-переговорено, писано-переписано. Вже усі все знають, усі все розуміють. А мовна ситуація в країні то поліпшується, то знов погіршується. І це погіршення відбувається та тлі самоочевидних речей – що мова для нації є важливішою, ніж навіть територія, що загибель національної мови веде просто до загибелі національної держави, що скрізь у світі назва країни і назва її мови збігається, бо йдеться про нерозривну єдність, чільну запоруку стабільности і розвитку.

Також добре відомо, що проблеми української мови постають не з неї самої, а з ворожого, нетерпимого ставлення до неї з боку московських імперій – царської, совєтської, а тепер путінської. І коли ми чуємо голоси на захист російської мови в Україні, то знаймо, що це підла брехня, бо російськомовним людям в Україні ніхто ніяких перешкод ніколи не чинив і не чинитиме, а правда цього „захисту“ – ненависть до української мови та до України як незалежного суб’єкта міжнародної політики.

Відновлення Азербайджаном військових дій 27 вересня на теренах Нагірного Карабаху виявилося дуже доречним для Росїі та Президента Володимира Путіна. Конфлікт існує здавна, коли в часи СРСР Йосиф Сталін особисто визначив приналежність цього терену до Азербайджану. Цілей було дві: тримати під контролею обидві республіки і догоджати Туреччині, яка в сприйнятті більшовиків повинна була стати їх союзником на Близькому Сході.

У 1988 році СРСР слабшав і активісти розпочали кампанію за приєднання Нагірного Карабаху до Вірменії. У відповідь стався антивірменський погром в азербайджанському Сумгаїті. З обох сторін почали гинути люди. З Вірменії втекли азербайджанці, з Азербайджану – вірмени.

Кажуть в народі‚ що помилка в гріх не ставиться‚ і правду мають. Помилятися – це‚ на жаль‚ дуже по-людськи. Все життя наше зіткане з неуникних помилок і більших чи менших спотикань об камінці на дорозі. В інакший спосіб життєвий досвід не набувається. І якби кожен хибний крок оголошувався гріхом‚ то вже й сонце перестало б світити над землею.

А все ж є суспільна сфера – судочинство‚ – коли за помилку слідчого‚ прокурора і судді невинна людина платить життям або довгими роками тюрми за злочин‚ вчинений зовсім іншою особою. Це вже направду тяжкий гріх.

27 жовтня Конституційний суд (КС) за поданням 47 народних депутатів ухвалив рішення, яким скасував статтю Кримінального Кодексу, що передбачає відповідальність за недостовірне деклярування, визнав неконституційними положення законів про перевірку електронних деклярацій чиновників і скасував повноваження Національного аґентства з питань запобігання корупції (НАЗК) з перевірки деклярацій та виявлення конфлікту інтересів.

КС позбавив НАЗК доступу до держреєстрів, необхідних для проведення спецперевірок деклярацій кандидатів на керівні посади до органів влади. Без цієї перевірки жоден керівник державного органу не може бути офіційно призначений.

Мабуть‚ це карма – що в сьогоднішній Україні повинна була написатися і видатися книжка‚ здатна об’єднати національно свідому частину суспільства і водночас кинути яскравий пучок світла на морально-політичний стан в усій українській державі. Це дослідження українського історика і публіциста Вахтанга Кіпіані „Справа Василя Стуса“. І відразу поправимося: ситуація довкола книжки збудила і напружила всю спільноту‚ абсолютно всю‚ від верхів до низів‚ тому що для українського народного світорозуміння є тяжким‚ непростимим гріхом – причетність‚ безпосередня чи опосередкована‚ до покарання невинної людини тюрмою і сибірськими концентраками. Коли та причетність стає явною‚ таку особу вже свята вода не відмиє‚ чекає її загальний осуд та гнів й саме ім’я її стає символом неправедности і ницости. І хіба не так сприймається в Україні ім’я Віктора Медведчука – безсоромного‚ безпринципного адвоката‚ котрий‚ догоджаючи совєтській владі‚ так „захищав“ у суді поета-дисидента Василя Стуса‚ що той знову потрапив до тюрми і на нове заслання‚ звідки вже не повернувся живим.

Щиро дякуємо всім жертводавцям за підтримку пресфонду „Свободи“!