Browsing: Редакційна

Упродовж трьох днів‚ 13-14-15 вересня‚ у декількох реґіонах Росій­ської Федерації відбувалися додаткові вибори до Державної Думи‚ а також депутатів обласних і міських парляментів та губернаторів. Ці так звані вибори мали місце і в окупованому Росією українському Криму‚ й судячи з того жалюгідного видовища‚ Кремль починає саме з Криму втілювати божевільну путінську ідею відродження СРСР.

У найбільших містах нещасного півострова – московські імперці вже встигли довести його до стану безводної пустелі – Севастополі і Симферополі жахливим символом повернення у минуле були величезні вуличні банери з портретом Сталіна‚ надійним дороговказом у рабство і безпросвітну темряву‚ у безконечне ворогування з усім цивілізованим людством.

Події в Білорусі видалися світові значнішими, ніж два місяці масових протестів на Далекому Сході Росії проти кремлівської верхівки на чолі з Володимиром Путіном. 9 липня в Хабаровську затримали губернатора краю Сергія Фурґала, який очолював реґіон з осені 2018 року. Його звинуватили в організації вбивств і замахів на підприємців у 2004-2005 роках, після чого відправили до Москви і заарештували. Чиновник це заперечує.

З 11 липня в Хабаровську та інших містах краю, всього Далекого Сходу три­вають акції протесту на підтримку С. Фурґала. Але насправді справа не в арешті губернатора. Не С. Фурґал важливий, важлива власна гідність людей, які в Хабаровську самі обирали свого провідника, самі хочуть його змінювати, судити. Самі, а не ті, хто сидить у Москві, в Адміністрації президента.

Прихильні до України небесні сили подбали про дуже гарний подарунок для неї до Дня Незалежности‚ 29-го з черги‚ і є велика надія‚ що 30-річчя свого відновлення суверенна Україна святкуватимемо вже без сьогоднішніх тривог і сумнівів‚ в солідарному колі тих національних держав‚ у якому вона знайде надійну підтримку і добру перспективу. Маємо на увазі дуже позитивний міждержавний процес‚ названий „Люблінським трикутником“: під час переговорів у польському Любліні наприкінці липня міністри закордоних справ України‚ Литви і Польщі Дмитро Кулеба‚ Лінас Лінкявічюс і Яцек Чапутович уклали офіційну угоду про створення нової‚ особливої форми співпраці між цими трьома країнами. Співпраця стосуватиметься життєво важливих для держави і суспільства галузей – оборони‚ економіки‚ торгівлі‚ інвестицій‚ туризму і протидії кремлівській дезінформації.

Вибори президента Білорусі 9 серпня засвідчили світові, що в країні виросло молоде покоління, вільне від очманілого впливу пропаґанди диктатора Олександра Лукашенка, котрий прагне одностайного голосування виборців за призначеного їм кандидата під гру урядових сурм. Навіть голова виборчої комісії у Вітебську Сергій Питаленко визнав фальсифікацію виборів, у чому в цілому по країні переконані тисячі людей, які вийшли на вулиці з протестом. О. Лукашенко назвав їх безробітними наркоманами, чим засвідчив власну недолугість як президента країни, де ніби так поширені безробіття і наркоманія.

Про слабкість влади диктатора свідчать й застосовані ним репресії проти мирних демонстрантів. Варто йому врахувати досвід Віктора Януковича, котрий теж послав силовиків проти студентства, досвід правителів деяких інших колишніх республік СРСР, котрі пробували силою зберегти вчорашній день.

30 липня у Тристоронній контактній групі‚ яка від вересня 2014 року обговорює у Мінську шляхи досягнення миру на Донбасі‚ сталася дуже важлива зміна – важлива тому‚ що від неї майже неможливо чекати чогось доброго: українську делеґацію в групі очолив перший президент України Леонід Кравчук‚ змінивши на цьому посту другого президента Леоніда Кучму.

Чому ж вирішив піти звідти Л. Кучма? Найімовірніше – не хоче‚ аби його ім’я в історії залишилося пов’язаним з політикою угодовства і відступу перед путінською Москвою. І тут Л. Кучму можна зрозуміти‚ адже в минулорічному всеукраїнському опитуванні його було визнано найкращим президентом з усіх шістьох. Хто‚ на його місці бувши‚ не боявся б втратити таке визнання?

Росія знову вдалася до випробуваної тактики проникнення диверсійних груп „зелених чоловічків” в сусідні держави. У Криму вони забезпечили проведення так званого референдуму і захоплення стратегічних об’єктів України. У донецьких степах „заблукали” піхотинці і танкові підрозділи, які розпочали тривалу війну. Млявий осуд інших держав переконав Росію, що таку тактику можна повторювати.

Правоохоронні органи Білорусі в ніч на 29 липня затримали під Мінськом 33 бойовиків російської приватної військової компанії. Вони оселилися в санаторії „Білорусочка” поблизу Мінська. Група росіян була організована та управлялася за військовими стандартами з єдиного центру. Президент Білорусі Олександр Лукашенко скликав надзвичайну нараду з членами Ради безпеки країни.

З історії добре знаємо‚ що Церква в російській імперії завжди залежала від держави‚ і що ця залежність була не просто формальною‚ а сутнісною і глибоко гріховною: духовенство благословляло загарбницьку політику кремлівських деспотів‚ московське православ’я все більше сповнювалося антихристиянським войовничим духом‚ що колись неминуче мусить привести до релігійної реформації в Росії.

Вже сьогодні притомні священники засуджують нещодавно відкритий у Підмосков’ї Головний храм збройних сил Росії‚ з мозаїчними портретами Сталіна‚ Володимира Путіна‚ Міністра оборони Сергія Шойґу‚ Патріярха Кирила та іншими сумнозвісними „героями“. Під хвилею критики ганебні портрети забрали. Люди сміються: мовляв‚ скоро будуватимуть окремі храми для перукарів‚ артистів‚ інженерів і т. д. Отцеві Іванові з Новосибірська заборонили служити за цей його запис у Facebook: „Православ’я перетворюється у банальне язичництво‚ зі своїми капищами‚ небесними покровителями‚ іконами військових галузей‚ храмами за професійною належністю“.

Президент України Володимир Зеленський 7 травня призначив Михайла Саакашвілі головою Виконавчого комітету реформ – допоміжного органу при президентові України, основним завданням якого є підготовка пропозицій щодо стратегічного плянування реформ, їх узгодженого впровадження та дослідження здійснення.

53-річний політик М. Саакашвілі увійшов в історію як діяльний промотор проґресивних змін. На виборах президента Грузії за нього проголосували 4 січня 2004 року 96.27 відс. виборців. Він негайно розпочав реформи.

Так було завжди і скрізь‚ без різниці‚ яка країна – дуже демократична чи не дуже. Змінюється влада‚ приходить новий президент чи прем’єр і негайно починає формувати своє керівне оточення з найближчих йому людей. Ні дивуватися‚ ні обурюватися з цього не дозволяє вельми поважна мотивація: новий очільник держави дістає законне‚ через вибори‚ право втілювати свою політичну програму‚ й саме задля її успіху він повинен мати можливість спертися на осіб‚ котрим повною мірою довіряє.

Практика‚ одначе‚ набагато складніша‚ ніж ця логічна схема. Нерідко дається взнаки так званий „людський чинник“‚ коли навіть глибокої єдности політичних поглядів замало для продуктивної урядової співпраці‚ й найбільш запотребуваною виявляється не професійна придатність‚ а безумовна льояльність та особиста відданість керівникові країни.

18 червня Президент Росії Володимир Путін опублікував в амери­канському журналі „The National Interest” статтю „75 років Великої Перемоги: спільна відповідальність перед історією і майбутнім”. Оглядачі, які ознайомилися з поглядами В. Путіна на історію, викладе­ними у статті, не знайшли в них нічого для себе нового. Вже звично, що він перекладає відповідальність за початок Другої світо­вої війни на країни Заходу та на Польщу.

Оглядач видання „Gazeta Wyborcza” польський публіцист Вацлав Радзівінович звертає увагу на те, що В. Путін вибирає з історії лише зручні для себе факти. Єдиною новою тезою для польського оглядача у статті В. Путіна є твердження про „добровільне” за рішенням „демокра­тично обраної влади” приєднання до СРСР країн Балтії. „Ця брехня раніше не була артикульована російським президентом, і це, мабуть, єдина новинка в його письмовій роботі”, – пише В. Радзівінович.

Повсюди‚ куди не поглянемо‚ стає все більше речей‚ без котрих можна було б і обійтися. Тільки справедливости більше не стає. Не вийдуть люди на протести з того приводу‚ що авт замало чи смартфонів‚ чи жувальної ґумки. А за справедливістю – вийдуть. Її все ще‚ бачимо‚ бракує. Також‚ на жаль‚ і в українському світі. І от що дуже-дуже дивно: дехто там певний‚ що інакше й бути не може‚ і що українці мусять народжуватися і вмирати лише в мріях про справедливість‚ про „свою правду у своїй хаті“‚ і передусім – про рідну мову в рідній хаті. А щоб вони не надто страждали‚ їх втішають: „Какая разніца?“.

На економічній і політичній арені України після набуття нею незалежности в 1991 році з’явилася група осіб, що збагатилася нелеґальними шляхами через розграбування вже створеного іншими людьми…...