Browsing: Історія

Наприкінці березня 1945 року Головний Провід ОУН виділив Закер­зоння в окремий організаційний край, провідником якого було призначено Ярослава Старуха („Стяга”). УПА розгортала свою діяльність головно у Закерзон­ському краї в той момент, коли польська прокомуністична влада почала розправу із своїми політичними супротивниками. Зокрема, розпочалися переслідування діячів Армії Крайової. Така ситуація надавала можливості для створення союзу антикомуністичних польських і українських сил. У червні 1945 року польське підпільне керівництво звернулось до ОУН на Закер­зонні з листом, у якому зазначалося: „Ми не будемо сьогодні розбиратися в тому, хто став винуватцем того, що ми опинилися у ворожих таборах. Сьогодні про це треба забути. Ми закликаємо вас об’єднати і згуртувати ваші сили з нашими для спільної боротьби”.

КРОПИВНИЦЬКИЙ. – 10 і 21 червня виповнилися дві поважні дати: 135-річчя діячів Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ) Єпископа Єлиса­вет­град­ського Михаїла (Федота Хорошого) та Архиєпископа Ігоря (Івана Губи).

Ф. Хороший народився 10 липня 1885 року у селі Федорівці біля Олександрії в родині селян з козацьким корінням Нечипора Хорошого і Анастасії (в дівоцтві – Мазур). 16 грудня 1912 року, після закінчення дяківсько-дияконських та вищих дириґентських курсів у Свято-Михай­лівському монастирі в Києві, прийняв дияконську хіротонію з рук Єпископа Никодима Кроткова. 1915 року вступив відразу на п’ятий курс Київської духовної семінарії. Після її закінчення вступив до Київського університету, поєднуючи навчання з дияконським служінням у київських церквах.

Тихоплинне життя міста Любомль і волости було порушено Першою світовою війною. Влітку 1915 року німецькі і австрійсько-угорські війська підійшли до річки Буг. Любомль­ська округа була поділена на дві зони між окупантами. На північ від села Згорани стояли німецькі війська, а в південній частині і Любомлі була австро-угорська адміністрація, яка під впливом українських депутатів з Галичини та Українських Січових Стрільців (УСС) зробила деякі поступки українському населенню. Коменд­антами на Волині в окупованих містах були старшини УСС. Комендант Любомля, якого місцеві жителі прозивали „Золотий зуб” на базі двоклясного сільського училища в 1916 році відкрив школу, де вперше за всю історію міста навчання велось українською мовою. Почали відновлювати поштовий зв’язок.

18 травня 1979 року, коли під Львовом знайшли тіло композитора Володимира Івасюка, більшість українців були переконані, що музиканта вбили за вказівкою КГБ. Попроща­тись із композитором на похорон 22 травня приїхали тисячі людей.

Про композитора-патріота пам’ята­ли. Через 10 років в Чернівцях 17-24 вересня 1989 року, відбувався перший і найяскравіший фестиваль української сучасної пісні та популярної музики „Червона рута”, присвячений В. Івасюкові. Виступи учасників стали викликом усій радянській системі, яка нищила, руйнувала, вбивала тих, хто не підпадав під її „порядки”. Cвято української музики тривало під пильною контролею влади, але це не завадило розгортанню заборонених жовтo-блакитних прапорів і першому публічному виконанню гимну України на цьому вже історичному святі пісні і свободи.

На початку 1830-их років Микола Гоголь активно засвідчував у Санкт-Петербурзі свою проукраїнську позицію, що виявлялося не тільки у підготуванні ним такої праці, як „Погляд на формування України“, а й на акцентуванні того, що Русь – це українське явище: „Вишневые низенькие садики, и подсолнечники над плетнями и рвами, и соломенный навес чисто вымаз­анной хаты, и миловидное, красным обводом окруженное окошко. Ты древний корень Руси, где сердечней чувство и нежней славянская природа”. (Переклад: „Вишневі низенькі садочки‚ і соняшники над тинами та ровами‚ і солом’яний дах чисто побіленої хати‚ й гарненьке‚ червоною крайкою обведене віконце. Ти давній корінь Русі‚ де сердечніше почуття й ніжніша слов’янська природа.)

У спільній книзі з д-ром Іваном Буртиком „Друга Дивізія УНА“, яка вийшла друком у 2016 році, ми доволі детально описували біографії та бойовий шлях уродженців села Березова Лука тодішньої Полтавської губернії двох рідних братів Петра Дяченка (1895-1965) – українського військового діяча, командира „Чорних запорожців“, а пізніше – командувача Другої дивізії УНА та протипанцерної бриґади „Вільна Україна“ та його брата Віктора Дяченка (1892-1971) – підполковника Армії УНР, курінного 1-го кінного полку „Чорних запорожців“, пізнішого члена Союзу гетьманців-державників (на еміґрації).

Шукаючи за полтавськими Дяченками‚ я виявив запис у працях білоруського „Меморіялу“ про В. Дяченка‚ арештованого 1939 року й засудженого на 10 років таборів. Ця сторінка з життя В. Дяченка раніше була для мене невідомою.

8 травня, у День пам’яті жертв Другої світової війни і примирення між її країнами-учасниками та 75-ої річниці капітуляції нацистської Німеччини, Світова Федерація Українських Жіночих Орга­нізацій (СФУЖО) розпочала проєкт „Друга світова: українські жінки на полі бою, в підпіллі, в окупації та в діяспорі”.

Організатори проєкту закликали поділитися історіями про українських жінок, пов’язаних із нашими родинами, вихідцями з нашої місцевости, чи про тих, котрі мають відношення до наших організацій, а також історіями з діяльности українських жіночих організацій в діяспорі.

Будинок Артемихи на Подолі, пам’ятка цивільної архітектури між церквою Миколи Притиска і вулицею Верхній Вал, належав відомій багатій міщанці Софії Артем’євій. Про власницю будинку у 1770-их роках автор першого наукового історико-географічного опису Києва, укра­їнський історик, етнограф, художник Микола Закревський писав: „Жінка вона була надзвичайно багата; полюб­ляючи ніжність та розкіш, вона наказувала підлоги своїх кімнат вистеляти дорогими ковдрами та м’якими сінниками, однак до своїх підлеглих та прислужників була вельми немилосердною. Одначе ж провидіння скарало її. Несподівано Артемиха позбулася усіх своїх скарбів; люди, цураючись її за колишню жорстокість, залишили без будь-якої допомоги, і вона без даху, на соломі, біля колишнього її багатого будинку, закінчила життя”.

КИЇВ. – 29 травня виповнився 21 рік з дня заснування Музею україн­ської діяспори. До цієї дати музей відкрив віртуальну виставку „З усього світу”. Це єдиний в Україні музей, який спеціялізується на дослідженні української діяспори, зберігає та експонує її історичну та культурну спадщину. Музей у центрі столиці України має неоціненне значення для держави і для мільйо­нів українців, що розселилися у десятках держав світу: це затишний дім, в якому зберігається пам’ять про велику історію світового українства.

Після здобуття незалежности в 1991 році, закордонні українці пос­пішили встановити зв’язки зі своєю історичною батьківщиною. Наслід­ком цих контактів стало передання в Україну мистецьких колекцій, створе­них українцями за кордоном, а також їхніх меморіяль­них та архів­них речей. Одними з перших в Ук­раїну потра­пили збірки худож­ників Олекси Булавицького та Людмили Морозової зі США.

Таємні домовленості, шантаж і погрози, виставляння себе рятівником-миротворцем, розкол еліт, підкуп і задіяння „п’ятої колони”, провокації із подальшим звинуваченням жертви нападу в їхньому вчиненні, розміщення військ на кордоні, ультиматум, створення умов для унеможливлення надання міжнародної підтримки, введення військового континґенту, проведення фіктивних виборів, встановлення маріонеткових урядів, демонтаж державности, репресії – так виглядає механізм гібридної аґресії, який не раз застосовував СРСР і до якого під керівництвом Володимира Путіна вдається сучасна Росія.

80 років тому, в червні місяці, Радянський Союз окупував країни Балтії. Ось як це було.

Одним із значних і цікавих районів давнього Києва є Поділ. Після пожежі 1651 року‚ коли увесь Поділ вигорів‚ почалася нова історія цього району. Наявність укріплень на Подолі в ХVІ-першій половині XVII ст. засвідчив французький інженер Ґійом Левас­сер де Боплан, який вказував, що Поділ обнесений дере­в’яни­ми стінами з баштами та окопаний незначним ровом 8.5 метра завширшки.

Укріплення Подолу навіть після другої половини XVII ст. продовжували залишатись дерев’яними. Роботи по їх спорудженню та ремонту були покладені на київського війта і проводились силами подільських мешканців. Так як Поділ мав самоуправління по маґдебурзькому праву‚ то будівництво і ремонт укріплень входили в обов’язки маґістрату.

ЛЬВІВ. – Команда усноісторичного проєкту „#непочуті” продовжує записувати в онлайн режимі розповіді свідків Голокосту, Голодомору, подій Другої світової війни на теренах України.

Своєю історією 14 червня поділилась Шелла Ненова, яка нині проживає у Санкт-Петербурзі в Росії. З нею говорили Андрій Усач і Ганна Заремба. Ш. Ненова народилась у єврейській сім’ї в Старо­костянтинові на Хмельниччині. Її батько пропав безвісти на фронті, матір, молодшого брата та багатьох родичів вбили під час Голокосту.