Browsing: З редакційної пошти

При фінансовій підтримці Міжнародного благодійного фонду „Слава Україні“ (адміністратор Галина Кавка) і української громадської діячки Марії Блум Діяспорна бібліотека у Миргороді на Полтавщині дістала можливість до відзначень Великого Голодмору в Україні, організованого кривавою Москвою, перевидати книгу „Тридцять третя сльоза України“ про трагічну долю українських дітей у Голодоморі.

13 листопада український народ буде вшановувати День пам’яті Батурина, згадуючи героїчних оборонців міста та його мешканців, які віддали свої життя за незалежність України 312 років тому.

Батурин – столиця України козаць­ких часів. Саме тут стверджували Українську державу гетьмани Дем’ян Ігнатович, Іван Самойлович та Іван Мазепа. Вінцем правління І. Мазепи став виступ проти Москви: під час Північної війни він уклав союз зі Швецією. Виступ І. Мазепи було жорстоко придушено, а першою й визначальною жертвою став Батурин – столиця гетьманської України, символ суверенности гетьманської влади.

30 жовтня в Україні введена в обіг поштова марка „Кирило Осьмак. 1890-1960”, яку видано згідно постанови Верховної Ради України від 3 грудня 2019 року. У ній сказано: „З метою консолідації та розвитку історичної свідомости Українського народу, збереження національної пам’яті та належного відзначення і вшанування пам’ятних дат і ювілеїв запропонувати Акціонер­ному товариству „Укрпошта” видати поштові конверт і марку, присвячені 130-річчю з дня народження Кирила Осьмака (1890-1960), державного та політичного діяча, члена Укра­їн­ської Центральної Ради, президента Україн­ської Головної Виз­вольної Ради”.

„Укрпошта” також одержала від Українського Інституту Націо­наль­ної Пам’яті пропозицію увічнити в поштовій марці постать К. Осьмака. Антоніна Сірик – менеджер „Укр­пошти”, залучила до цієї праці мене, як доньку К. Осьмака. Для мене це велика честь. наша спільна праця увінчалася маркою і конвертом, гідними постаті К. Осьмака.

Українська громада південно-західної Фльори­ди з Осередком в Норт Порті в минулі роки успішно проводила літературні вечори.

На вечорі, присвяченому творчості Івана Багряного, Олексій Коновал, який особисто знав письменника, розповів про його життєвий шлях. Голова Товариства Української Мови (ТУМ) Віра Боднарук розповіла про життєвий шлях Василя Стуса, який ніколи не відступав від ідеалів любови до свого народу, до України. Присутні почули записаний на диску голос В. Стуса, який читав свій вірш „Осліпле листя відчувало яр”. Виступали Олена Рузайкина, Тарас Роман, Галина Король, Оленка Кривенюк, Ірина Жизномірська, Богдан Лехман та Руслана Борисенко.

ОТТАВА. – Національна українська освітня рада при Конґресі Українців Канади (КУК) запрошує на Всеканадську конференцію українських освітян, яка відбудеться 2 травня 2021 року. Через пандемію „COVID-19”, конференція вібудеться в форматі онлайн. Тема конференції – „Українська освіта в Канаді: нові реалії”.

Реєстрацію доповідачів на конференцію офіційно відкрито до 30 листопада. Запрошено доповідачів подати заявки та тези виступу, які дадуть педагогам можливість озна­йомитись з поточними навчаль­ними підходами та ресурсами в галузі технологій, медія, мистецтва, історії, традицій та дистанційного навчання учнів від дитячого садка до старшої школи.

У цей напружений час пандемії коронавірусу просвітяни в Україні все ж невтомно працюють на захист української мови і культури у своїй державі. Про це вони інформують Товариство української мови в США.

Члени управи міської „Просвіти” в Рівному Євгенія Гладунова та Михайло Борейко перевидають цінні українські книжки для молоді і загального читача. Вони написали листа до Президента України Воло­ди­мира Зеленського та голови Верховної Ради Дмитра Разумкова на захист закону України про функціонування української мови як державної. Вони пишуть: „Цей закон не утискає мов національних меншин. Тільки недруги України, прихильники „Русского мира” домагаються виключних прав для російської мови, яка і так має значне поширення в Україні. Проте мільйони українців у Росії не мають жодних прав: ні шкіл, ні церкви, ні засобів масової інформації. За українське слово у Росії українець може бути побитий, принижений і навіть поплатися життям”.

30 вересня Луганщину охопила руйнівна пожежа. Вогонь спалахнув у трьох районах вздовж зони розмежування і розповсюджувався з блискавичною силою із-за сильних поривів вітру. Перший Український інформаційний канал 5 так пояснив ці пожежі: „Окупанти влаштовують диверсії в „сірих зонах” непідконтрольних ЗСУ [Збройним Силам України]. Нові осередки вогню виникають внаслідок обстрілів зі сторони Росії „запальними кулями” або спеціяльними ракетами”.

Пожежа поширилась на 13 тис. гектарів і наробила великого лиха. Горіли цілі села і вогонь знищив понад 300 будинків та близько 180 осіб опинилися в лікарнях. Люди втратили все, що здобували нелегкою працею все життя. Найбільше постраждали села Сиротине, Вороново і Смоляни­нове. Держава компенсує збитки людей, але не повністю.

Ми були з родиною на Союзівці влітку 2015 року, коли Республі­канська партія бурними оплесками проголосила кандидатуру нинішного Президента Доналда Трампа. Ніхто в моєму оточенні не вірив, що у Д. Трампа були реальні шанси перемоги. Я бачила не тільки реальну можливість Трампової перемоги, але болісно згадала свої болючі молоді роки. Болючі, бо я ще думала, що можна поєднати науку і активність в громадському і політичному житті як США, так і в українській громаді. Можна, але не в українській діяспорній громаді.

В період так званої „холодної вій­ни” наша українська громада „воювала” з собою, так немовби не було у нас ворогів. Була нас горстка, старших і молодших, науковців, журналістів, економістів, просто людей зацікавлених тим, що діється в світі, і в міру можливостей, в Україні. В 1960-их роках між США і СРСР вже розширювались культурні зв’язки. По більшій часті до Америки приїздили представники з самої Росії, але час до часу були й науковці і письменники з України.

За останнє десятиліття Росії вдалося ліквідувати будь-яку організовану українську етнічну спільноту в Російській Федерації, вторгнутися в Україну, силою анексувати частину її території нелеґітимним референдумом і створити значною мірою заморожений конфлікт.

Методологія, що використовується в усіх інстанціях, була досить простою. Брехня, здирництво, політичний тиск і надмірний вогонь, що супроводжується з готовністю деяких спостерігачів вважати закономірним, дозволили Росії діяти так, як плянувалося, не зважаючи на всепоглинаюче ґльобальне засудження, яке іґнорує Росія. Російська брехня ґрунтується на безглуздих дебатах і нездатності опонентів Росії переконати всіх в світі через неспроможність міжнародного права. Кричуще Росія наголошує, що навіть якщо вона вторглася, але цього не сталося, у Крим чи Донбас, вона була змушена зробити це з метою захисту прав російського населення.

Щоб проґресувати економічно, Україна потребує значної підтримки приватних та інституційних інвесторів, включаючи міжнародні фінансові установи, які історично є рушійними силами сталого розвитку для країн із вільною ринковою економікою.

Вирішуючи, чи інвестувати в Україну, потенційний інвестор вивчатиме наявність кваліфікованих, високоосвічених та працьовитих людей, відносно низьку собівартість продукції та сприятливе географічне розташування. Ненадійна судова система, високий рівень корупції, широкомаштабна руйнівна олігархічна контроля та надлишок реґуляторних норм для ведення бізнесу розглядатимуться потенційним інвестором як слабкі сторони та загрози в країні. На жаль, результати такої аналізи не на користь України.

У розпалі передвиборчої кампанії за президента США все частіше зустрічаються твердження, що якщо президентом стане Джо Байден, то в Америці будемо жити в „марксистсько-соціялістично-комуністичній” країні. Це порожня страшилка, яку використовують праві сили. Я переконаний, що ні Дж. Байден, ні Камала Гарис, ні Конґрес США, хай навіть в руках Демократичної партії після виборів, такого не допустять.

Ще гірше, в соціяльних мережах лунають звинувачення з боку прихильників Доналда Трампа, що українці в Америці таким чином не патріотичні ані до Америки, ані до України. Це несправедлива і навіть підла нісенітниця.

На місці сучасної площі Слави на Печерську у Києві за часів Київської Руси стояв Миколаївський жіночий монастир. Але 1115 року князь Мстислав Володимирович перетворив його на чоловічий. Протягом багатьох століть цей монастир неодноразово руйнувався й відбудовувався. Нарешті на кошти Івана Мазепи у 1690-1696 роках було збудовано новий собор за проєктом Івана Зарудного. Будівництвом піклувався Йосип Старцев.

У 1713 році на сучасній Арсенальній площі на кошти київського губернатора було збудовано Пустинно-Миколаївську церкву, яку ще називали Слупською, або Малим Миколаєм. Після цього Мазепин Миколаївський собор почали називати Великим Миколою. Його передали Військовому відомству у 1821 році.