Browsing: Історія

ЧЕРКАСИ. – Виставку „Лицарі ордена Залізного Хреста“ підготували в обласному краєзнавчому музеї. Вона розповідає про Перший зимовий похід Армії Української Народної Республіки (УНР) – одну з найбільш героїчних і успішних бойових операцій часів Українських визвольних змагань 1917-1921 років.

У залі відчутний буремний дух початку ХХ ст.: прапори козацьких полків та формувань, світлини, репродукції з картин, манекени у воєнних одностроях, військові мапи, пляни наступальних операцій, особисті речі, листи з фронту. Автори експозиції в обласному краєзнавчому музеї, намагалися показати весь героїзм і трагізм української армії, яка у неймовірно важких умовах виборювала Незалежність своєї країни.

КИЇВ. – Український інститут націо­нальної пам’яті (УІНП) запустив геоінформаційну систему „Віртуаль­ний некрополь української еміґрації“.

За оцінками фахівців УІНП за межами України існує понад 250 тис. поховань представників української еміґрації. Ці могили знаходяться на території різних держав, на всіх континентах (крім Антарк­тиди).

УІНП створив інформаційно-просвітницький ресурс про місця поховань представників української громади за кордоном – геоінформаційну систему „Віртуальний некрополь української еміґрації“, що слугуватиме інструментом для обліку та збереження могил.

Щороку 8 грудня світове українство відзначає День створення товариства „Просвіта” – найстаршої української громадської організації, яка вже більше 150 років об’єднує їх для утвердження патріотизму, національно-культурного, духовного й матеріяльного відродження України.

8 грудня 1868 року у Львові група галицьких ентузіастів створила това­риство „Просвіта” ім. Тараса Шев­ченка для культурно-освітньої та громадської діяльности у краї. Просвітяни організовували читальні, видавали українські підручники для шкіл, створювали рільничо-господарські та промислові спілки, позичкові й ощадні каси. Першим головою новоствореного Товариства обрали письменника, професора Академіч­ної гімназії, громадського діяча Ана­толя Вахнянина.

Одеська міська історико-топонімічна комісія вирішила повернути стару назву вулиці 25-ої Чапаєвської дивізії. Про це посадник Одеси Генадій Труханов повідомив 16 жовтня і назвав 25-ту Чапаєвську дивізію „леґендарним формуванням, яке захищало місто від окупантів у роки війни”. В ході декомунізації вулицю перейменував колишній голова Одесь­кої обласної адміністрації Михай­ло Саакашвілі у травні 2016 року.

Варто розповісти про перебування „леґендарної” більшовицької дивізії в Україні. Дивізія була зформована 30 липня 1918 року на Поволжі для подолання повстань проти більшовиків в Заволжі. У травні 1920 року під бойових дій на радянсько-польському фронті була перекинута в Україну. Далі в історії дивізії у Вікі­педії сказано: „У жовтні 1920-квітні 1921 років діяла проти банд. За бойові заслуги нагороджена почесним революційним червоним прапором (1928) і орденом Леніна (1933)”.

„Геройство мусить мати нагороду,
се і Боги, і люди признають.”

– Леся Українка

Союз Українок Америки (СУА) цього року відзначає своє 95-ти ліття. Історія цієї найстаршої діючої жіночої організації США тісно пов’язана з долями багатьох жінок, серед яких і я.

Вперше я дізналася про Союз Украї­нок від св. п. Атени Пашко, з якою я працювала з 1981 по 1989 рік. Вона мене запрошувала вступити до СУ, але я їй відповідала, що я не маю на це часу, бо вже зайнята в Товаристві Лева і Пласті. Коли я приїхала до США в 1992 році відразу вступила до спортового товариства „Тризуб”, де дуже часто була єдиною жінкою на сходинах управи.

Надзвичайний і Повноважний Посол України в Лівані Ігор Осташ віднайшов у фондах Національної бібліотеки ім. Володимира Вернадсь­кого історичний раритет – київський примірник Мазепинського Євангелія. Це унікальне видання, яке належить до національної історичної спадщини, було надруковано в січні 1708 року в Алеппо коштом гетьмана І. Мазепи й містить присвяту гетьманові-меценату, написану Антіохійсь­ким Патріярхом Афанасієм ІІІ Даб­ба­сом. Київський примірник Мазепин­ського Євангелія вважався втраченим і на сьогодні в сучасних наукових дослідженнях видань друкарні Алеппо (1706-1711) згадано лише про букарештський та петербурзький примірники цього видання.

27 вересня 2019 року в селі Кня­жичі біля Києва сталася історична подія – Верховний архиєпископ Української Греко-Католицької Церк­ви (УГКЦ) Святослав освятив перше у світі погруддя Патріярха Україн­ської Греко-Католицької церкви Кардинала Любомира Гузара. Участь в освяченні взяли секретар Синоду Єпископів УГКЦ Богдан Дзюрах та духовенство Київської архиєпархії.

У своєму слові до присутніх Патріярх Святослав пригадав, що саме у цьому місці Блаженніший Любомир зустрів його та обійняв, коли новообраний очільник УГКЦ повернувся після виборчого Собору.

Патріярх особисто подякував скульпторові Миколі Обезюкові та запросив його до слова.

29 жовтня 1955 року у Севастополі, коли затонув фламанський корабель Чорноморської фльоти СРСР лінійний корабель „Новоросійськ”, загинули мої друзі-одноклясники Федір Ларіонов і Володимир Власюк. Вони служили у музичній команді.

Ф. Ларіонов походив з Улан-Уде. Ми з ним в шостій клясі сиділи за одною лавою. У Головчинецькому спеціяльному дитячому будинку ім. Сталіна на Поділлі була велика духова оркестра і щороку частину школярів-музикантів забирали до військових оркестр. Цих хлопців забрали на лінкор.

„Моя ненька Україна і джерело козацтва, якоже Фенікс, воскресне на добро людям, на вічну правду і волю. Поляки пекли нас живими, і тепер печуть їх москалі, небаром весь світ встане: згубити і великого, і малого і ім’я московське – варварів-людоморів – з лиця землі. З цею вірою я в останній раз закрию мої очі, і зіпну навіки”, – так проникливо і відверто написав 1 березня 1894 року український священик Агапій Гончаренко у далекій від берегів його рідного Дніпра-Славути Каліфорнії, яка стала йому другою домівкою і в якій він упродовж десятиліть залишався вірним сином матері-України.

До біографії о. Агапія Гончаренка (справжнє ім’я Андрій Гумницький) дуже пасує визначення „перший”. Саме о. Агапій став першим українським козаком-священиком на Новому континенті, який у 1865 році відслужив першу в Ню-Йорку православну літургію. Невзабаром саме він став організатором та засновником церков греко-православного обряду в Новому Орлеані.

ЧЕРНІГІВ. – 16 жовтня „Свобода” помістила мого листа про те, що завдя­ки публікаціям тижневика я знайшов, де поховано мого діда сотника армії УНР Семена Іващенка. Його поховано на цвинтарі св. Андрія Перво­званого в Савт Бавнд-Бруку, Ню-Джерзі. В нашій сім’ї вважали, що він загинув у 1918 році. У довіднику „Цвинтар Церк­ви-пам’ятника св. Андрія Первозваного” (Львів, 2019) вміщено світлину поховання Семена та Марії Іващенків, але немає розповіді про них, то я хочу доповнити цю прогалину.

Архіви – не просто частина нашої культури, дехто навіть називає їх серцем суспільства. Адже вони допомагають встановити Істину, берегти пам’ять, формувати національну самосвідомість, науково осмислювати історію розвитку суспільства. Зрештою, просто навіть знати про історію свого роду.

За 100-річну діяльність в державному архіві Черкаської области зібрано майже 1.2 млн. справ, які відтворюють події суспільно-політичного, соціяльно-економічного й культурного життя реґіону від XVII ст. дотепер.

19 вересня 1953 року день упокоєння видатного мого односельця Климента Квітки, уславленого світового етнографа і фолкльориста, професора, збирача пісень (6,000 творів), одного з фундаторів музичної етнографії, чоловіка Лесі Українки.

К. Квітка народився 23 січня (4 люто­го) 1880 у селі Хмелів на Сум­щині (за іншими даними у Києві). Нащадок старовинної козацької роди­ни рано лишився сиротою (батько помер від туберкульози). Мати не могла утримуватиm сина, тому віддала п’ятирічного хлопця на виховання в сім’ю київських міщан Карпових. Музиці навчався у приватних вчителів, згодом – в училищі Київського відділення Російського музичного товариства; закінчив Київську гімназію із золотою медалею, в університеті Св. Володимира отримав освіту юриста.